Маска

Колись я мала змогу спостерігати, як на Ялтинську набережну, щовечора приходив один мім. Так співпадало, що моя улюблена лавка стояла недалеко від невеличкого симфонічного оркестру (ще й досі пам"ятаю вальс Шопена), а навпроти стояв цей мім. Так він заробляв собі на життя завмираючи, чи то пересуваючись незвично. І коли якесь маля, проходячи вигукувало: "Мам, клоун!" (мім був одягнений в яскраве вбрання і мав намальовану велику усмішку на обличчі), батьки витягали грошики і кидали у яскраво-зелений капелюх. І ставалось диво: клоун уміхався справжньою усмішкою, від чого його розмальоване обличчя ставало потворним і дитя, лякаючись відступало...
Спостерігала таку картину часто...
І от, під кінець подорожі стало погано... знову був вечір, моя улюблена лавка, шум хвиль, що бились об борти кораблів, пароплавів, яхт та лайнерів, гори, які тоді світились вогнями, але на жаль, оркестру не було...і не було мого улюбленого міма.
Стало так погано, що хотілось розплакатись. Тоді ще й додому дуже хотілось...ностальгія пекла душу, і наставав час прощання з літнім відпочинком, а перехожі якось дивно в той вечір себе поводили, приглядались все...мабуть, теж помітили відсутність цих двох вже невід"ємних атрибутів кам"яної алеї...
Вони здивовано дивились на мене і дивувались, чого це я сумуюю в такому прекрасному місті, в такий чудовий час...і тоді, вперше в житті, мені хотілось взяти фарби і намалювати на свому обличчі величезну усмішку, щоб ніхто не побачив, як воно мені насправді, щоб всі думали, що мені добре! Щоб вони були впевнені в цьому!
І щоб йшли далі...байдужі і поглинуті собою...
а там десь недалечко стояв мій мім, дивився на мене своїми пустими очима, і швидко рухався під мелодії мого маленького симфонічного оркестру...