This is Halloween!

Гелоуін - величезна можливість отримати багато позитиву протягом темної осінньої ночі. Діти переживають радісне хвилювання від переодягання, поїдання шоколаду та цукерок і, звичайно, від відвідування гелоуінських костюмованих вечірок. Щоб виманити солодощі, є один спосіб - злякати усіх у тремтячу від страху ніч :)
Частувальне меню може містити кров"яний журавлиний сік, шоколадну сітку павука, чи пальці мерця (гладеньке, трубчасте тістечко, що зазвичай поливають полуничним джемом).

Якщо ви збираєтесь святкувати Гелоуін, не забудьте вдягнути костюм примари, перевертня чи відьми. Вашим сусідам це має сподобатись=)
"Цукерки, або смерть?" - бажаю вам гарно повеселитись, але т-с-с....

Не забудьте перед святкування глянути "Жахи перед Різдвом" Тіма Бартона.
Сподіваюсь плей-лист мульту надихне вас на нові шедеври цієї по-осінньому тремтячої ночі.

можливо, це не те, чого ви очікуєте...

... але мій блог перетворюється в чернетку, списану моїми думками, продірявлену сильним натиском ручки, заляпану чорним і червоним чорнилом, а подекуди...солоними краплями дощу, так...дощу.

Я маю Тебе.
Прийшовши додому, відчувши всі погодні протиріччя, замерзши зовсім...мене чекала філіжанка гарячого чаю, Твоя ніжна посмішка й тепло, що Ти випрмінюєш. Ти - моє сонце, та ні...Ти - гарячіше Сонця. Ти ніколи не ховаєшся за хмарами, не затримуєшся на іншому континенті в нічний час, палаєш любов"ю до всього, що тебе оточує.
Неважливо, скільки часу Ти думаєш про мене, скільки турботи у Твоїх очах, скільки докору...
Я ж бо добре знаю, що Ти ніколи не збайдужієш до мене, природні інстинкти це заперечують.
"Коли ти, думаючи, що я не бачу, повісила на холодильнику мій перший малюнок, у мене з'явилось бажання малювати.
Коли ти, думаючи, що я не бачу, готувала торт на мій день народження, спеціально для мене... Я зрозуміла, що дрібні речі теж можуть бути винятково важливими.
Коли ти, думаючи, що я не бачу, молилась, я теж повірила в існування Бога, з яким завжди можна розмовляти.
Коли ти, думаючи, що я вже сплю, цілувала мене, я зрозуміла, що любиш мене.
Коли ти, думаючи, що я не бачу, зрошувала свої очі рясними сльозами, я зрозуміла, що часом стаються прикрі речі, але сльози допомагають.
Коли ти, думаючи, що я не зауважую, посміхалась, і я хотіла бути люб'язною й увічливою, як ти.
Коли ти, думаючи, що я не бачу, переживала за мене, і я хотіла бути собою.
Коли ти думала, що я не бачу, я все бачила, тож дуже дякую тобі за все, що ти робила, думаючи, що я не могла цього бачити"

Колись я скажу це тобі, але зараз не час.
Ти найдорожче і найцінніше, що в мене є.
Мені прикро і дуже соромно, що змушую Тебе плакати іноді.
Тоді Ти стаєш такою ранимою і мені так боляче, що лише моя подушка довгими ночами знає, як сильно я переживаю за Тебе...
Ти так часто посміхаєшся і віриш в те, що все буде добре.
І я вірю, заради Тебе.
Прости мені, бо я не гідна зватись Твоєю дочкою...
Поки не пізно, прости за все.
І завжди знай: я люблю Тебе...

P.S.: і який би діагноз не поставила лікарі, Ти завжди будеш зі мною. Навіть зараз...я заплющую очі, і згадую.
Твій дзвінкий голос: "Дівчинка маленька, чорні оченята. Ти моя красуня, ти моє курчатко..." Я, ще зовсім малеча, дзвінко сміюсь і стараюсь перехопити Твій серйозний вираз обличчя. Потім зриваю з себе теплий плед і міцно обіймаю Тебе. Ти не сердишся, хоч на годиннику вже далеко за північ. Ти всміхаєшся, гладиш мене, я просто слухаю, як стукотить Твоє серце...
- Я люблю тебе, мам...
І любитиму всю свідому частину свого життя...

"трішки нас"

От і зупинилось бабине літо на порозі моєї квартири, легенько смикає й витягує мене на свіже повітря. Ще так недавно квітувало літо, а сьогодні багряно-жовті хризантеми стоять у вазі, та на душі, безперечно, - весна. Вона так нестримно несе мені вперед, не даючи й на хвильку зупинитись.
Це сни, чи реальність?
я мрію, чи живу?
маячня.
буденна реальнсть повертається із стуком в двері.
Банальне "хто там?" - у відповідь нетрадиційна тиша.
Я замикаю двері, впускаю тебе в свою душу. Гарячим струменем б"є дощ, безбарвна тиша, окрім стукоту важких дощових крапель по шибках.
маячня...маячня.
Там, там, там, тільки там, де нас нема. Там не падає зима. Тільки там, тільки там де нас нема. З неба. Там, там, там, тільки там, де нас нема. Там не падає вона. Тільки там, тільки там де нас нема ...
Вдихаю повітря, що наповнилось запахом кориці, а на землю опускається рожевощокий вечір. Пожовкле листя, наче навмисно шурхотить так легко, що стає соромно за гучне стукотіння серця. Відкриваю парасольку, відчуваючи, як повітря насичується озоном.

А на душі квітує весна...

.autumn is coming.

Якось так несподівано увірвалась в моє життя чарівна Осінь.
Я ще не знаю, які подарунки приберегла вона для мене.
Сумно було відпускати з своїх долоньок літо і водночас розуміти, які почуття і яку відповідальність беру на себе з початком нового навчального року.
В мене щеміло серце, коли відчула гарячий дотик руки маленької першокласниці Марічки.
Відчувалось хвилювання батьків, що наростало з кожним кроком.
Очі повні сліз і порухи сповнені хвилювання.
А ми ж колись були такими...
Все минуло наче плівка на екрані. З досадою згадуюється моє офіційне Найперше вересня.
Лив дощ, батьки з парасольками і велетенські банти на голові.
Якісь незрозумілі люди і... почалося=)
Сьогодні ж досі не можу повірити, що це вже останній рік у школі.
Тішусь)
А поки нечутно осінь фарбує листя на деревах, а у парку моя улюблена лавочка все ще самотня...я чекатиму на теплі ранки бабиного літа.
І відчуватиму: Осінь йде...

.memories.

До тебе йшла крізь сльози й розчарування самотня вбивця неприборканих ілюзій.
Відчувала твій біль і насолоджувалась ним. Жадала тебе до безтями, тим не менше - вона вбила. Ти ж бо не знав, що ім"я їй- Любов.

Реквієм до листопаду зривався з твоїх уст, коли мимоволі проходив одиноким парком. Самотня лавочка, повна відсутність себе... тобі відчайдушно хотілось жити, а натомість що ти отримав? Паросток надії в серці, що був зітканий з павутини бабиного літа...

Місячне світло лилось через просторі вікна твого будинку. Ти не спав, думав про минуле, теперішнє, майбутнє. Вірив у те, що не втратив віри. Надіявся, що не розучився надіятись і мріяти.

Фальшивою посмішкою вітався із знайомими, неприхованою злістю дивився на тих, хто заважав. Непривітним поглядом проводжав нав"язливих і непроханих гостей, ти хотів бути таким ж одиноким, як місяць у хмарному небі. Ти ж бо забув, що там, між хмарами, міріади зірок, що світять для тебе.

Сольоний присмак на губах. Це не твої сльози, ні-ні. Це плакало небо - останні пориви осені. Йшла зима, сніжна, груба володарка землі. Знову завмер паросток в серці. Він поринув у зимовий довгий сніжно-білий сон. А ти...ти давно спав...а поки ти спав...

Лякаючись неочікуваної свободи, вмиваючись росою, ніжачись у променях сонця, проростала вона наче квітка. Її викохали вмілі руки і добре оберігали від ядучого болю. Вона вибігала в сніжне поле, падала і робила "ангеликів", заливаючись сміхом. Тоді повітря наповнювалось дзвіночками радості. Вона часто бачила самотню вбивцю неприборканих ілюзій, але та стояла осторонь...

Сіючи щастя поміж нами, коли вона торкнулась проворними пальцями клавіш старого, припорошеного пилом, фортепіано. Полилась мелодія її душі, а очі знайшли серед натовпу слухачів самотні очі змерзлого вовка-одинака...

До тебе йшла, мов до березня весна, самотня вбивця неприборканих ілюзій. Ти ж бо не знала, що вона вбиватиме тебе повільно. Вона винищуватиме частинку за частинкою твого серця, аж допоки там не вистачить місця для цілої людини. Ти здивуєшся, яке безмежно велике твоє серце. Ти хоробра, ти ж бо давно зрозуміла, що їм"я їй - Любов...

Фільм, знятий за мотивами ГП

Мабуть, той хто народився-виростав у 90-х не міг не зіткнутись з творчістю Роулінґ. Її книги змусили читати мільйони дітей, зібрали мільйони фанів по цілому світі, принесли величезні статки письменнці, живуть в серцях тих, хто їх читав. Для мене "Гаррі Поттер" був своєрідною казкою, що допомагала жити серед сірих буднів. Потім, коли 7 книга закінчилась, а рюмсання фанів поступово втихали, і прохання до авторки написати наступну книгу - теж, усі злякано спохватились робити щось, щоб залишити "Гаррі Поттера" на вершині популярності.
Звісно, після книги, що створила сенсацію у світі, прийшла черга знімати фільм.
Нещодавно я відвідала екранізацію 6 книги "Гаррі Поттер та Напівкровний-принц". Признатись чесно, я була неприємно вражена. Ні-ні, моментами все було кумедно і весело, але так...немагічно.
Сюжету книги я не простежила, мало того: сценаристи додали купу вигаданих епізодів, що ніяк не підходили до характерів героїв.
1. На початку фільму ми бачимо Гаррі, що вештається бозна-де (а що йому Волдеморта боятись-вдома сидіти, нє?) дівчину, з зачіскою а-ля "я катілась с самасвала, тармазіла галавой", що начебто заграє з головним героєм.
2. Невпевнений Редкліф трохи потішив мене у цьому фільмі. Найкумеднішим він був, коли випив зілля Фелікс-феліціс (похорони Араґоґа), навіть спромігся видати ту посмішку, в яку я була закохана у перших трьох частинах. А його стосунки з Джіні...ну, це окремо.
3. Бонні Райт. Все ж мені хочеться запитати, який інтроверт вибрав Бонні Райт на роль Джіні Візлі - відважної, сміливої, вольової, енергійної, непосидючої, впевненої в собі, привабливої дівчини, га? Чи це мені тільки здалось, що її гра - рівня чайної ложки. І який естет придумав цю сцену з зав"язуванням шнурків на кедах Редкліфа??? Я була в шокови. Такого я не чекала. Менше було б отих сюсі-пусі, було б краще. Я впевнена. А то - надворі війна й постійна загроза, а вони бігають одне за одним в очереті...о, про очерет.
4. Біганина в трясовині, або який з Єйтса режисер.
Ні, я все розумію: бюджет невеликий, фантазії мало...але що це? Смертежери вриваються до Барлогу, Гаррі біжить за ними очеретом, Джіні за ним, йой...романтика. А Барліг уже все - горить. Смертежери зникають, добре що хоч акторка, що грала роль Моллі якось гарно передала своїм виглядом почуття. І що це...хід конем? Не розумію...
5. Стосунки у фільмі. Людям, котрі знялись у цьому фільм категорично заборонено грати закоханих, окрім Руперта та дівчинки, що грала Лаванду. Їхня пара була чудовою, Рон під дією любовного зілля був кумедний, як ніколи. Лаванда з її фірмовим: "Рончику-бончику" молодчинка. А от щодо: Гаррі+Джіні та Маклаґен+Гермі+Рон - я не вдоволена. Хоча чому...мені сподобалось, як Маклаґен облизував пальці...гм, та зараз не про те. Герої були нудними, розвитку почуттів я не простежила ні у кого. Просто так мало бути. Ні з того, ні з сього. Так мало бути, ніхто й не сперечається: за книгою так би мало і бути, а от за фільмом...могло б бути краще.
6. Дамблдор. Що вони зробили з фінальною сценою - в голову не вкладається. Все було настільки недоладно, що й говорити нема про що. Особлива подяка українським дублерам. Дамблдор розмовляв, наче телеведучий каналу "Сільські вісті", а Герміону, мабуть, озвучував 12-річний хлопчик, хоча почути "файненько" від Геґріда було дуже добре.
Ну і те, що сподобалось.
1. Руйнація мосту у Великобританії. Хороші спецефекти, добре показана маса людей, що страждає від дій смертежерів.
2. Слизоріг. Хороший актор, дебютував у епопеї на браво! Оплески в студію. Добре придумана ота сцена, де він віддавав спогад Гаррі. Про рибку, що була подарована матір"ю хлопчика. "На кришталевій воді гойдалась пелюстка лілії, коли вона доторкнулась дна - перетворилась у маленьку рибку. Це були прекрасні чари, Гаррі... Та одного разу я прийшов додому, і рибка щезла... в той день твоя мама..." - просльозило. Браво!
3. Том Фелтон. Мабуть, треба було перейменувати фільм на "Драко Мелфой та Щезальна шафа". Актор так чудово продемонстрував свої здібності, що йому повірили всі. Це було...дуже добре. Він грав й до цього чудово, але тепер - Том виріс і може пишатись своєю роботою. Це було чудово.
4. Руперт Грін та квідич. Милий, кумедний, добрий... його репліки ще й досі дзвенять у голові і викликають посмішку. О, ще Евана Линч - молодчинка. Тільки її було та-аа-к мало.
Макґонеґел: - Скажіть, чому, коли щось трапляється, ваша трійця завжди поруч?
Рон: - Професоре, я собі задаю це питання уже 6 років!
А те, як він кумедно грав свої "закоханості" - усміхнуло. Молодець, так тримати.
5. Алан Ріман та Бонгем-Картер - чудесно. Епізодично, але феєрично. Дуже миттєво, зате талановито. Сподобалось все. Молодці.
6. Сцена біля мертвого Дамблдора. Запалені палички, зняті крупним планом заплакані обличчя дітей - це було дуже хвилююче. Сподобалось, викликало багато емоцій. Музика...чудова. Виграшний момент.

Загалом, дивитись можна, а фанам - треба. Вибачте, якщо змучила вас своїм дописом, але це ще не все...от пригадаю ще, допишу...:р

Як мене довго не було

Як ж мене все-таки довго не було.
Мене не було для вас, не було для друзів і рідних, не було для навчання і праці, а найголовніше - мене не було для СЕБЕ!
Так, ви зараз подумаєте, що я егоїстка (нічим хвалитись, але в якомусь вимірі воно так і є), але я офіційно починаю бути...=)
За час моєї відсутності, я помітила багато змін.
А що таке зміни в нашому житті?
Це завжди випадковість. І триває вона доти, доки самі ми не змінюємось.
Дивно якось...
А зараз: випрямте спину, заберіть ліву руку з підборіддя. Ось, вже краще!
Вимикайте комп"ютер, і швидко втікайте з задушливої кімнати. Шукайте змін у своєму житті. А тут, в інтернеті, в помийних ямах з назвами "Однокласники.ру" ," Вконтакті" - ви їх не знайдете.
Успіху вам у пошуках.

І я швиденько забираюсь звідси...=) Побачимось пізніше!

Апетитні світлини =)

Блукаючи нетрями інтернету, я наштовхнулась на серію фото від любительки бургерів =)
Насправді, мене зацікавили роботи Крістіни Петерс, а так як її біографії мені не поталанило знайти, то скажу лише, що зараз вона співпрацює з такими компаніями як Burger King і McDonald's. І усі смачненькі рекламні ролики та симпатичні пропозиції на біґбордах - це її рук та фантазії справа.

Сhristina Рeters має дуже оригінальне і просте водночас портфоліо. Мені сподобалась простота і чіткість. Все розкладено по поличках: протеїни, фрукти, овочі, рідини...Ось декілька фото з різних категорій:

Не знаю, як вам...а мені дуже закортіло щось смачненьке приготувати. Смачного!

Пошуки талантів

Я щораз менше й менше вмикаю свій "ящик", а все тому, що зараз немає нічого вартісного для перегляду. Усі телепередачі, як правило, вторинні і нецікаві. Таке враження, що в Україні немає ні новаторів, ні творчих, креативних особистостей, ні хоч найменших ініціаторів нових, яскравих проектів. Криза... що ж зробиш? Та ми глобально помиляємось, називаючи економічну кризу - найбільшою вчорашньою бідою. Біда, як відомо, ходить не сама, а з дітками... Ото і в нас, криза - морально-етична (противнюче слівце, еге ж?)...
Так от, до чого я веду: ще зовсім недавно в Україні, за підтримки телеканалу СТБ, стартував проект "Україна має талант", після цих слів мені хочеться поставити три знаки запитання. Тож має, чи ні? Як виявилось - має, і переглянувши третій півфінал, досить непогані. Та на відбірковому турі можна було пореготати досхочу, навіть я дійшла висновку:"Дивишся "Україна має талант" і думаєш - як ж багато в нашій державі клоунів..."
Шоу досить цікаве для українців, але знову ж таки "змавповане" з американців, британців... Нічого нового, навіть членів журі, вочевидь, підбирали під славнозвісну британську трійку.
Набагато цікавіше було спостерігати за активним пошуком талантів у Великій Британії. І хоч британці не погодились із моєю думкою, та все ж обрали теж достойних учасників, які заслужили свою винагороду( і то чималеньку, скажу я вам).
А переміг у цьому шоу танцювальний гурт Diversity, їхня пластика, акробатичні вміння і невтомні години важкої праці над собою - результат, як то кажуть, на лице...
Дивимось відео:


Хоча великі шанси на перемогу мала 47-річна домогосподарка із невеличкого села, яка змогла переспівати славнозвісну Монсерат Кабальє. Направду, у неї дивовижний голос, а ролик, поданий нижче, у Світовій Мережі побачило близько півтора мільйона людей.



Не знаю, хто саме сподобався вам, а моїм беззаперечним фаворитом була маленька шестирічна дівчинка - Конні Талбот, яка своїм янгольським образом запала мені прямо в серце. Її дитяча посмішка, щирі й усміхнені очі...+ надзвичайно добре відпрацьований голос, і беззаперечний талант:

Я повністю згідна з думкою журі: Конні розчулює навіть дорослих чоловіків.
Також сподобалась вдало підібрана дитяча пісня. Повна назва "Somewhere Over the Rainbow" - це пісня 1939 року, написана для американського мюзикла "Чарівник країни Оз". Надзвичайно чарівно, захоплююче і емоційно. Варте мого часу...

Sense and Sensibility

Давненько я сюди не заглядала, а все через те, що постійно бракує часу. Ну, і ще звісно частково через мою лінь...=)
Але не будемо про мене, сьогодні я хочу поділитись враженнями від прочитаної книги "Чуття і чутливість" Джейн Остін.
Мабуть, щоб змалювати те захоплення, яке в мене викликала майстерність автора, її психологічні здібності, легке і трішки саркастичне перо - мені забракне слів.
Сюжет пронизаний двома основними нитками-долями сестер: Маріанни та Елінор Дешвуд. Перипетії сімейного життя, поклики нещасливого кохання, особливості характерів персонажів, змалювання природи - викликало море емоцій, адже описано все правдиво, якісно і цікаво. Червоною ниткою проходить крізь увесь роман сестринська незламна любов, яку так важко помітити зараз. Остін так точно виклала на папері почуття двох головних героїв, що не могла залишити мене байдужою. Направду, "Чуття і чутливість" - це перша прочитана мною книга із творчості Джейн Остін, але вона вже стала однією з моїх улюблених. Відчуваю страшенну радість, яку мені принесе подальше знайоство з книгами Джейн ..=))
Щодо фільмів, то встигла переглянути екранізацію 1995 року з Еммою Томпсон та Кейт Уінслет.
Приємно потішили мене й виконавці інших ролей: Х"ю Грант й Алан Рікман.
Чесно кажучи, ця екранізація мене не розчарувала, не даремно, мабуть, Емма Томпсон вчилась на філологічному факультеті й захоплювалась романами Джейн Остін. ЇЇ сценарій був досить хорошим. Епізоди не перекручені, характери розкриті, суть сюжету зрозуміла - Емма залужила свій Оскар.
Вдало підібрані актори другорядних ролей, пагорбисті пейзажі Англії, дивовижна музика, гра акторів високо рівня - загалом, я задоволена. Хоча... я перечитала багато відгуків про те, що Елінор у фільмі мала б бути молодшою. Проте, мені трішечки не сподобалась Кейт в ролі Маріанни. Ні-ні, з роллю вона справилась чудово: увійшла в образ легко, надавала шарму всьому фільму, але я уявляла її якоюсь витонченішою, легкою хмаринкою, усміхненим янголям... життєрадіснішою - ось чого бракувало Кейт Уінслет для повного тріумфу!

.розчарування.

Так чи інакше, а все у житті змінюється. Життя - це взагалі, як на мене, калейдоскоп подій. Одні з яких випереджують інші, штовхають на ідіотські вчинки, навчають розуму. Особливо коли ми ступаємо на граблі. Як там хтось казав: "Не стаючи на граблі - Ви позбуваєтесь безцінного досвіду"? Саме так, думаю я. Що ж це за життя таке, щоб без жодної ґулі, синця чи подряпини; щоб сухим із води, і неушкодженим із вогню?(так лише єдина річ може, яку ми всі знаємо). Як відомо, те що нас не вбиває - робить нас сильнішими. Хочу подякувати усім, хто спричинився до того, щоб я отримала свій удар належним чином. Я не постраждала аніскілечки, і відповідь бумерангом посилати не збирають. Лише дякую...
Не можу засуджувати людей, котрі свято вірять, що всі, хто їх оточує, мають ангельський ореол і крила... Можливо є і такі одиниці, але одиниці - це не більшість. І життя дає шанс навчитись сприймати розчарування як належне. Не рюмсати, що щось "не так" - мій світ - це суцільне "не так", і боротись з цим я не збираюсь. Просто...
"блаженні ті, що віруюють", як писала колись я. Та колись спадають усі ореоли і крила. І хто тоді повірить тобі?


У мого ореола зараджаються акумулятори, а крила в пральці=) Не намагайтесь мене зрозуміти, це все-одно, що лити воду крізь сито:)

Знайомство з Джейн

Багато прекрасних відгуків я чула про знамениту Джейн Остін, та ніяк не наважувалась поринути у її творчість, але створивши тут блог, я зрозуміла: як багацько хороших людей захоплюється романами Джейн. І я неодмінно постановила: доторкнутись до її легкого і чарівного пера, а поки часу на читання надто мало, то я розпочала знайомитись з фільмами, знятими чи то автобіографічно, чи то лишень за мотивами життя письменниці.
"Their love story was her greatest inspiration..."
Саме з фільму "Becoming Jane" я почала поступово закохуватись у образ письменниці. Режисура фільму чудова: костюми, декорації, нічого зайвого не ріже очі, а приємні краєвиди викликають у мене сліпу любов до Англії =)
Ен Хетеуей показала себе чудовою акторкою, її вишукана і водночас щира гра дарувала справжню насолоду. Що виправдало мої побоювання, я ж бо навіть не могла допустити думки, що Ен може зіграти славнозвісну Джейн. "Ну, яка з неї Остін?" - думала я... Упередження =))
Джеймс МакЕвой також показав себе у найкращому світлі.
У фільмі так багато біографічного, як і нафантазованого. Для мене Джейн завжди залишиться загадкою. Невже б вона не наважилась втекти з дому, заради великого кохання? Всі її думки залишаються на листках її творів...
Наступним і досить пізнавальним для мене став фільм "Miss Austen Regrets".
Це наче маленький біографічний шедевр. У цьому віці письменниця вже не двадцятирічна, як у попередньому, а доросла жінка, котра вже до писує свою "Емму". З назви одразу хочеться запитати: про що жаліє міс Джейн?
Фільм колоритний, насичений емоціями, яскравий і трішки трагічний наприкінці. Ніхто не може дістатись глибини серця цієї жінки, ніхто не можу дати відповіді на запитання: чому вона вирішила писати, а не вийти заміж за якогось перспективного молодого юнака, завести купу дітей і зажити у якомусь затишному куточку Йоркширу?..
Її життя зображенно тут ходінням по лезу ножа. Почуття і покликання...
Маленький шедевр для мене і незабутні двогодинні емоції. Я вражена.

Трішки цитат з фільму:
"Нажаль, містера Дарсі можна тільки видумати..."
"Тепер ти розумієш, чому я не вийшла заміж? Фліртувати набагато цікавіше!" " - Мої книги - це мої діти. Я посилаю їх в світ на змагання з книгами лорда Байрона і Вальтера Скотта... - Ніякого змагання! Їх неможливо читати!"
"Найцікавіше стається після весілля: ти розумієш, що скільки б тебе не кохав чоловік - дітей ти любитимеш більше..."

Моя Подорож до Золочева

Хочу поділитись з вами своїми враженнями від нещодавньої поїздки.
Золочів - старовинне, архітектурне містечко. Воно манить своєю чарівністю поляків, угорців та росіян, яких ми там зустріли. Усі вони квапились до високих валів, що оточують безцінний скарб Золочева - палац Яна Собєського.
Про місто вперше згадується на початку 15 століття, сьогодні це районний центр Золочівського району. Нас зустрів екскурсовод, опісля виснажливого висиджування у актовому залі однієї із шкіл, де відбувся п"ятий обласний форум Євроклубів. Та про це пізніше...)) Євроітеграція - це до-о-овга і дискусійна тема, хоча вона досить актуальна сьогодні.
Отож, ми мандрували привітними вуличками Золочева, не помітно було бруду та сміття, що досить мене здивувало. Та потім я дізналась, що це місто ще й Батьківщина багатьох культурних діячів. Там народився В"ячеслав Чорновіл та Маркіян Шашкевич, там вперше була зачитана поема Івана Франка "Мойсей"... Місто підтримують меценати, які виділяють кошти на реставрацію чудових костелів та споруд, доби пізнього бароко, а також і на нові монументи та підтримання порядку у Золочеві...
Місто дуже спокійне і затишне. Ознайомившись з ним, мені одразу в уяві виник образ середньовічного міста. По бруківці дзвінко відстукують підкови коней, які тягнуть карети. Панянки у капелюшках з пишними кучерями та шовковими бантами; у венеціанських балконах видно жінок, що поливають квіти..
Та звичайно, найбільше вражень залишилось від відвідування Золочівського замку. Замок був споруджений у 1630-х рр. батьком польського короля Якубом Собєським, після Визвольної боротьби належав родині Радзевіллів. Споруду захищають високі вали, а яка панорама відкривається кожному, хто зуміє вибратись на найвищий вал!
Дуже сподобався й інтер"єр замку. Особливо збережені цінності та побутові речі ще колишніх господарів. Ну, і звісно легенди про Чорного лицаря...=)

Дотик вітру...

Захотіла вас здивувати, та, на жаль, виявилось, що жодної свіженької цікавої думки в мене не знайшлось. Тому нічого не залишалось: лише вибігти з задушливої квартири назустріч вітру, поніжитись дотиками ласкавого проміння...
Та сьогодні мене очікувало диво - безмежний сад, повний пахучого цвітіння.
Чисто-блакитне небо було всіяне пухкими, наче вата, білосніжними хмаринками. Хотілось крикнути: "Куди ви? - і в надії прошепотіти: Я з вами...". Їх підганяв легкий вітерець у височині, яку час від часу розтинали потужні літаки, утворюючи позад себе тоненькі білосніжні лінії. Лежачи на зеленій, соковитій траві так солодко було спостерігати за їхнім ледь помітним пересуванням у блакиті. Солодко було мріяти і здогадуватись: у яку ж країну прямує отой літак?
Оцей - в Японію, там вже, мабуть, відцвіла сакура. А я, як справжня японка, кидаю роботу, обтяжливі проблеми і вирушаю помилуватись цвітопадінням. Вдихаю такий бажаний аромат. Відчуваю, як дрібнесенькі пелюски, торкаються до тіла. Спостерігаю, як лише подих вітру безжально ранить дерева, зриваючи з них весільне вбрання.
"А оцей?" - ледь чутно кажеш ти, не розплющуючи очей, бо тільки чуєш шум двигуна серед дзвінкої тиші.
А цей - Італія. Венеція. Вже давно закінчився карнавал і танці в масках, гра музик на роликах, феєрверки, вибухи. Містечко поволі "очищується" від нав"язливих туристів, зникає шум і гам. Тільки чутно плескіт води і швидку говірку продаців квітів, що стоять на площі Сан Закарія. Тихо. Залишається лише романтика, без прокуреного пафосу, без обтяжливих емоцій. Чиста і проста.
Раптом, задивившись на тонку лінію в небі, розумієш, що ти лише малесенька цяточка на поверхні Землі, плямочка; часточка природи, її невід"ємна і обв"язкова частинка...
Тим часом вітер грається твоїм волоссям, торкається ніжним поцілунком щік та губ, а сонячні промені заплутуються у кучерях... Пелюстки злітають високо в небо. Вітер змушує їх кружляти, піднімаючи в небо, а потім різко опускає до землі. Втішаючи нас: простих, грішних, смертних...
Пробуджує в закостенілих душах щось тепле й приємне, змушує груди вдихати п"янкий аромат; лікує корозію серця, вливаючи в нього любов...
"Дякую!" - шепочу я, а мої слова несе вітер, підганяючи в височині пухкі, наче вата, хмаринки...

"The passionate tale of forbidden secrets..."

Багато речей легко змінюють наше життя, лише своєю пристуністю. Буває, що іноді не помічаємо, що "виростаємо" з таких, здавалось би, буддених речей. Так само легко колись у моє життя увійшла книга знаменитої письменниці-романістки Шарлотти Бронте "Джен Ейр", яка досить змінила мене: дозволила полюбити класику і відкинути твердження, що "класика - це те, що кожен хоче мати в багажі прочитаного, але ніхто не хоче читати. "
Сьогодні я знову, ступаючи у минуле, перечитувала з насолодою цей роман. Знову відчувала на собі пронизливий погляд місіс Рід, суворість всього Гейтсхеду, холод та зубожіння сирітського притулку Ловуда та жаль, смуток і розчарування, що несла з собою смерть маленької і квітучої дитини - Елен Бернс. Побачила, очима авторки, сірість фасаду Торнфілхолду та прекрасні сади і долини, що оточували його...
Ці рядки, написані людиною, що жила ще у ХІХ столітті, пробудили у мені так багато емоцій, яких вже давно не відчувала.
Зважаючи на те, що у відомого італійського режисера Франко Дзеффіреллі було багато чудових екранізацій класичної літератури, я вирішила переглянути "Джен Ейр" 1996, за його режисурою. Я розчарувалась. Сподобалось лише те, що герої фільму говорили словами із книги, але змісту я не простежила. Якщо спершу ми могли бачити франменти із твору, то потім... Потім - купа вигаданих епізодів та елементів, які не могли навіть існувати у романі Бронте.
Тому раджу всім, хто не читав книги (настирливо раджу=)) доторкнутись до цієї літератури, проникнути в тогочасну Англію: холодну, дощову, сувору, але горду...

Великий день! Велика ніч!

Дорогенькі мої спостерігачі блогу, хочу вас привітати із святом, що швиденько ступає у наші домівки!
Не хотілось би вітати вас шаблонними привітаннями та побажаннями, бо я знаю, що кожен вартує кращого, ніж отих заїждених фраз.
Тому, в переддень Великодня, лише бажаю вам воскресити всі свої мрії, надії, сподівання. І намагатись досягнути бажаного результату.
Смачної вам Паски, крашанки, ковбаски (якщо така ще є) =)

Насмілюсь вже це сказати, оскільки не матиму змоги писати тут:

Христос Воскрес!

I have a secret...

Моє кохання до таємниць та загадок історії ніколи не згасало. І, як ніхто інший, у полон загадок мене ввів Ден Браун. Його твори - це незвичайні детективи чи романи. З них черпаєш багато нового, дізнаєшся про мистецтво, знаходиш відлуння минулого, що тягне свою срібну павутину й зараз...
Наразі я познайомилась лише з довма книгами Дена Брауна, хоча мрію про те, що зможу знайти такі книги, як "Точка обману" та "Цифрова фортеця", а зараз розповім про найвідоміші бестселери автора: "Янголи і демони" та знаменитий "Код Да Вінчі".
Розповідь про тамплієрів, що були захисниками гробу Христового, а поклонялись невідь кому; роботи відомих Мікеланджело, Берніні та Рафаеля, що розміщуються сьогодні у Ватикані і розташовані не просто так;загадки історії, які здаваось би ніхто не зуміє віднайти - все це переплелось у цій книзі... Окрім того сюжетна лінія двох героїв не дозволяє відволіктись.
Роберт Ленґдон - головний герой книги, що думаю залишатиметься у наступних книгах епопеї, - професор американського університету, всесвітньо відомий мисливець за таємницями, а також найкращий експерт з символів, що залишили нам наші пращури...
Події у книзі "Янголи і демони" передують історії, що описана у "Коді да Вінчі".
У цій книзі Ленґдон також продовжує змагатись за відкриття таємниці, що мені дуже імпонує. "Код да Вінчі" наробив стільки галасу, що за останні десять років не змогла зробити жодна книга. Священослужителі звинувачують Брауна у поширюванні єресі, але сприймати інформацію про християнство, як про вигадку людства - це вибір кожного. Книга - це фантазія автора, який вималюьовує свої думки на тлі фактів.
Фанати книги тепер почали частіше їздити в Лувр, щоб поглядіти на дві досконалі скляні піраміди і поміркувати над тим, як далеко істина ховається у брехні, в книгах Брауна.
Звісно я просто була змушена переглянути екранізацію роману.
І я ні на хвильку не пошкодувала. Нехай багато чого змінили режисери та сценаристи, нехай багато деталей було упущено, нехай вся книга не помістилась у двохгодинну стрічку, але гра Тома Хенкса та Одрі Тоу - найбільше вразила та потішила, адже це одні з моїх улюблених акторів.
Якщо ви хочете на день-два забутись про сіру рутину нашого життя - візьміть у руки ці книги.
А ночі повні безсоння - просто гарантовані =))

Nothing On Earth Could Come Between Them....

Сьогодні о 12 годині дня із Саунтгемптонського порту в своє перше і останнє плавання вийшов найвеличніший серед пасажарський лайнерів - "Титанік".На борту знаходилось 1316 пасажирів, і 892 членів екіпажу...А минуло вже 97 років...
Мабуть, ніхто сьогодні не згадав би про цього найвеличнішого титана, якби не катастрофа. Ці події стали легендарними. Сьогодні за мотивами корабельної аварії знято декілька фільмів, написано сотні картин, відкрито кілька музеїв, а також - не один архелогог та мореплавець намагається ще й зараз віднайти скарби та таємниці "Титаніка", але корабель усе поховав під тоннами водних масивів Атлантики.
Не можу не згадати найславетнішого фільму Джеймса Камерона, знятого за мотивами трагедії судна. Звісно, хтось може сказати, що двоє закоханих і їхня особиста драма на фоні катастрофи, виглядала не надто правдоподібно... Що це лише намагання вичавити сльози з жінок...але фільм вартий уваги.
Взагалі, здається, що весь кінематограф поділяється на період до "Титаніка", і опісля. Нереальні касові збори, 11 Оскарів, глядачі у кожному закутку світу, шалена популярність Леонардо Ді Капріо та Кейт Вінслет, що не затихає й зараз...
Хто не бачив цього фільму, чи є такі? Не думаю... Скільки раз я переглядала цей фільм? Точної відповіді я й сама не знаю... Хоча пам"ятаю перші враження від першого перегляду, років 8 тому...мабуть. Страшенно налякали моменти, коли двоє стареньких людей чекають смертної години, обіймаючи ніжно одне одного і рахуючи останні хвилини; коли мама дочитує казку двом діткам: "І жили вони довго і щасливо..." розуміє, що цього вже не буде...
Ну, і звісно кохання Джейка і Рози. Навіть сьогодні я не можу зрозуміти, що Камерон хотів показати більше: лінію кохання між двома різними ланками суспільства, чи жахливе затонуте судно у крижаній воді? Тим не менше, БрАвО!
Не можу не згадати про саундтрек до фільму у виконанні Селін Діон...
Музика настільки проймає душу, що ти закохуєшся у заходи сонця, у гру проміння з хвилюми моря, у безмежне небо...
Love was when I loved you,
One true time I hold on
In my life we'll always go on...

A woman's heart is a deep ocean of secrets...

Відпусточка і драма

От бідкаємось ми завжди, бо на ніщо часу не вистачає. По двадцять раз в день робимо собі каву, бігаючи туди-сюди, тричі за годину перелистуємо старенький журнал, двадцять раз в хвилину постукуємо нігтями по столику, нервуючи...і чого б це?
А в голові одна думка: сьогодні я нічого не встигну, знову продармувала день...
І от, трапилась мені нагода викроїти трохи часу, та не так вже й це моя заслуга, як заслуга мого бідолашного комп"ютера. Який тільки-но отямився від неочікуваної зупинки машинного серця, двох інсультів, та ще й незначної втрати пам"яті...=)
За цей короткий проміжок часу я ознайомилась з багатьма цікавими літературними творами, про які постараюсь вам розповісти.
Здавалось би, зовсім недавно я говорила слова: "Всі ми ляльки, одна відмінність - різноманніття в бутафорії", і, мабуть, зовсім не дивно, що в руки мені потрапила книжечка талановитого норвежського драматурга - Генріка Ібсена. "Ляльковий дім" вразив мене своєю реалістичністю. Нора потрапляє в залежність від чвого чоловіка. Вона самодостатня, повноцінна і вольова жінка, яка замкнена в будинку, де всім заправляє чоловік, який начебто кохає свою дружину, але, водоночас, виступає в ролі тирана-ляльковода. Кінцівка дещо незрозуміла. Існує версія, що автор був змушений переробляти її, адже соціум категорично був проти такого закінчення. Перед людьми років модерну постало питання про материнство, а перед мною виникла ціла низка запитань. Найголовнішим серед яких є: як швидко слід смикати за мотузочки, щоб лялька не зрозуміла, що з нею відбувається?..
Про наступний твір, який я прочитала, мабуть, немає сенсу розповідати. Це усім знаний "Пігмаліон". Досить швидко я зрозуміла, що кожна людина це...як писав Самійленко (хоч він писав про нашу неповторну мову, та я інтерпретую)
"Діамант дорогий на дорозі лежав,—
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не пізнав діаманта того.
Йшли багато людей і топтали його.

Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,
І в пилу на шляху діамант він найшов.
Камінець дорогий він одразу пізнав,
І додому приніс, і гарненько, як знав,
Обробив, обточив дивний той камінець,
І уставив його у коштовний вінець..."

Кожна людина мов отой невідполірований діамант, який може заіскритись, якщо прикладемо зусиль. Хіґінс саме це робить з вульгарною, неосвіченою, згрубілою квіткаркою...з якої виходить прекрасна леді. Леді, яку прирівнюють до герцогині...
Та також мене зацікавила назва твору, що звісно має свій підтекст.
Міф про Пігмаліона і Ґаталею є одинм з найцікавіших міфів Давньої Греції. Юнак створює статую Афродіти, в яку закохується. І богиня кохання дає життя мармуру... Ідея міфу: творець закохується в своє творіння.
Та чи так було з Хіґінсом і Елізою Дулітл?
Драма надзвичайно чудова, і сподіваюсь, що скоро зможу переглянути екранізацію твору з Одрі Хепберн.
Своєму комп"ютеру бажаю довголіття з перервами на відпустку, а вам - приємного читання =)

Тільки побачивши душу, я намалюю очі....

Франція. 1919 рік. Після війни країна опинилась на межі бідності, вона скута нічними пристрастями, суєтливою метушнею держслужбовців. Та на високому п'єдисталі слави стоїть Пікассо: він популярний, його картини заслуговують неабиякої похвали, не те що картини якогось художника-експресіоніста Модільяні...хоча, це зовсім не так...
Сподобалось те, що фільм є біографічним. Після перегляду я глибше познайомилась з творчістю Амадео Модільяні та його короткою біографією. Короткою, тому що прожив він зовсім небагато - 35 років. У його творчий доробок увійшло немало картин, на багатьох була зображена його дружина Жанет, яка була, так би мовити, музою Модільяні...
" - Отче, я закохана. Це гріх?
- Ні, гріх - це тоді, коли не вмієш кохати... "
Фільм наповнений пристрастю, ніжністю, реаліями тогочасності і звісно - трагічним коханням. Настільки важким психологічно і емоціональм закінченням, що я не могла стримати сліз...Ось і картина художника, що був визнаним лише після смерті, я думаю, що вони варті уваги:
"Аліса", як бачимо Модільяні надавав перевагу видовженим, вертикальм формам. Це художник запозичив у таких відомих особистостей, як Парміджаніно і майстра італійського Ренесансу - Ботічеллі.
В 1928 році картина була продана Датському державному музею, де вона знаходиться і до сьогодні.

Наступним фільмом про незнаного митця, творчість якого я щойно відкриваю для себе, став фільм "Фріда"
Фільм є також біографічним і розповідає нам про життя
мексиканської художниці Фріди Кало, яку зіграла Сальма Хайек.
Фріда була дружиною Дієго Рівери, якщо пам"ятаєте такого мексиканського скульптора, живописця, політичного діяча. Жінку спіткала трагедія, адже в юному віці вона вже потерпала від невиліковної хвороби, що потім призвело до того, що жінка була прикутою до ліжка...
Найперше дуже втішила гра акторів, Сальма передала всю емоційність, колоритність персонажа. "Для чого мені ноги, якщо я маю крила?.." - говорить художниця... яка досягає того, чого бажає, яка терпить біль і знущання, але силою волі малює і далі картини...
Грим, декорації, саундтрек - це принесло неабияку славу Джулі Теймор, режисеру цього фільму, вона була нагороджена Золотим глобусом та Оскаром, а також премією Британської академії. Фільм, направду, красивий і заслуговує похвали...
Якщо бажаєте добре провести час - подивіться ці фільми, але якийсь незначний тягарець емоцій і спустошення дивитися на глядача після закінчення перегляду...

Сутінки

Нещодавно, переглядаючи найочікуваніші фільми 2008 року, я натрапила на фільм, який чекали усі тінейджери та прихильники "Сутінкової саги" американської авторки Стефані Майер.
Перед тим, як переглянути фільм, я вирішила прочитати першу книгу за однойменною назвою "Сутінки". Вирішила тому що, усі сайти присвячені книзі і фільму, були переповнені схвальними вигуками і дописами фанатів, яких, скажу я вам, не так вже й мало.
Книга мені сподобалась, враховуючи те, що розрахована вона на певне вікове коло. Романтично і готично, заворожуюче і заморожуюче...Ой, не буду тут спекулювати словами, а розкажу про зміст першої книги.
Сімнадцятирічна дівчина Белла Свон переїжджає із сонячного Феніксу жити до батька в холодне, вічнозелене, маленьке і навіть примітивне містечко Форкс. Змалку Белла страждає на погану координацію, тому завжди спотикаєтся, падає, часто соромиться =)
Але...незважаючи на те, школа і усі її мешканці зустрічають її тепло та привітно. Вона викликає зацікавлення у сильнішої статі, проте...їй довподоби холодні, дивні, білолиці...люди. Не дивно, мабуть. Не буду розповідати про інтриги, що вплітає Майер у книгу, але враження після прочитання у мене були досить позитивні. Перейнялась атмосферою неземного кохання, забороненого плоду...ну, ви зрозуміли.
Щодо екранізації вампірського роману. Мушу визнати, що краще книгу читати після, а не до перегляду фільму. Адже режисери не вклали тих емоцій, яких би хотілось.
Проаналізую трішки фільм.
Актори:
Роберт Паттісон, що раніше "засвітився" у ролі Седрика Дігорі із Поттеріани перевтілився у образ вампіра - Едварда. Роль він зіграв блискуче. Погляд, усмішка, голос (в оригіналі звісно) - прекрасно, а от гримери перестарались. Яскраво-червоні губи і забілені вилиці виглядали не зовсім готично, радше...гм...екзотично.
Беллу зіграла молода, амбітна, і навіть скажу, перспективна акторка - Крістен Стюарт. В інших фільмах, за її участю, спостерігалась доволі непогана гра, чого я не помітила у "Сутінках". Синці під очима і обличчя, що позбавлене емоцій, мабуть, змусило не одну фанатку скрикнути: "Ну, чому я не на її місці? я б була кращою ...для Едварда" :-)
Інші герої-вампіри:
Підібрані добре, але чогось їм бракувало.
Розалі, що витончена і прекрасна у книзі, леді, що вражала своєю красою кожного - виглядала зіпсутою блондинкою, з невдалим макіяжем і приліпленим париком, яка аж ніяк не зачаровувала маніжністю і жіночністю, а навпаки - викликала невловиме роздратування.
Еліс - маленьке, ніжне янголя, яке бачить світ в рожевих окулярах. Зіграла чудово, лише б побільше її було у сюжеті фільму, вона б однозначно зробила його яскравішим. Особливо запам"ятався епізод гри в бейсбол. Хто пам"ятає вже фільм? Пам"ятають швидше ту елегантну подачу ніжкою)
Карлай, Еммет, Джаспер - молодці. Не можу про них говорити, адже їхніх характерів я не побачила.
Окреме задоволення спостерігати за злими вампірами - Лореном, Джеймсом та Вікторією.
Сюжет міг би бути кращим, після усіх вампірських екшенів - цей виглядає милою мелодрамою, спрямованою на розігріття жіночих, або краще сказати: дівочих сердець.
Музика, що супроводжувала фільм - вже міститься в мене на комп"ютері. Вона чудова...Це тішить, як і тішить те, що добро завжди перемагає зло.
Приємного усім перегляду. Думаю, що ці дві години додадуть вам насолоди.

Маска

Колись я мала змогу спостерігати, як на Ялтинську набережну, щовечора приходив один мім. Так співпадало, що моя улюблена лавка стояла недалеко від невеличкого симфонічного оркестру (ще й досі пам"ятаю вальс Шопена), а навпроти стояв цей мім. Так він заробляв собі на життя завмираючи, чи то пересуваючись незвично. І коли якесь маля, проходячи вигукувало: "Мам, клоун!" (мім був одягнений в яскраве вбрання і мав намальовану велику усмішку на обличчі), батьки витягали грошики і кидали у яскраво-зелений капелюх. І ставалось диво: клоун уміхався справжньою усмішкою, від чого його розмальоване обличчя ставало потворним і дитя, лякаючись відступало...
Спостерігала таку картину часто...
І от, під кінець подорожі стало погано... знову був вечір, моя улюблена лавка, шум хвиль, що бились об борти кораблів, пароплавів, яхт та лайнерів, гори, які тоді світились вогнями, але на жаль, оркестру не було...і не було мого улюбленого міма.
Стало так погано, що хотілось розплакатись. Тоді ще й додому дуже хотілось...ностальгія пекла душу, і наставав час прощання з літнім відпочинком, а перехожі якось дивно в той вечір себе поводили, приглядались все...мабуть, теж помітили відсутність цих двох вже невід"ємних атрибутів кам"яної алеї...
Вони здивовано дивились на мене і дивувались, чого це я сумуюю в такому прекрасному місті, в такий чудовий час...і тоді, вперше в житті, мені хотілось взяти фарби і намалювати на свому обличчі величезну усмішку, щоб ніхто не побачив, як воно мені насправді, щоб всі думали, що мені добре! Щоб вони були впевнені в цьому!
І щоб йшли далі...байдужі і поглинуті собою...
а там десь недалечко стояв мій мім, дивився на мене своїми пустими очима, і швидко рухався під мелодії мого маленького симфонічного оркестру...

Почалось ведення блогу

Обридло губити свої думки, шкрябати їх у затертому роками блокнотику-записничку, чи розвіювати емоції, вбиваючи їх часом. Тому, сьогодні створюю тут блог.
Сподіваюсь комусь буде цікаво почитати маразматичні історії, шалені пригоди, та просто неоднорідні, а може іноді зовсім несуб"єктивні мої думки.