Дотик вітру...

Захотіла вас здивувати, та, на жаль, виявилось, що жодної свіженької цікавої думки в мене не знайшлось. Тому нічого не залишалось: лише вибігти з задушливої квартири назустріч вітру, поніжитись дотиками ласкавого проміння...
Та сьогодні мене очікувало диво - безмежний сад, повний пахучого цвітіння.
Чисто-блакитне небо було всіяне пухкими, наче вата, білосніжними хмаринками. Хотілось крикнути: "Куди ви? - і в надії прошепотіти: Я з вами...". Їх підганяв легкий вітерець у височині, яку час від часу розтинали потужні літаки, утворюючи позад себе тоненькі білосніжні лінії. Лежачи на зеленій, соковитій траві так солодко було спостерігати за їхнім ледь помітним пересуванням у блакиті. Солодко було мріяти і здогадуватись: у яку ж країну прямує отой літак?
Оцей - в Японію, там вже, мабуть, відцвіла сакура. А я, як справжня японка, кидаю роботу, обтяжливі проблеми і вирушаю помилуватись цвітопадінням. Вдихаю такий бажаний аромат. Відчуваю, як дрібнесенькі пелюски, торкаються до тіла. Спостерігаю, як лише подих вітру безжально ранить дерева, зриваючи з них весільне вбрання.
"А оцей?" - ледь чутно кажеш ти, не розплющуючи очей, бо тільки чуєш шум двигуна серед дзвінкої тиші.
А цей - Італія. Венеція. Вже давно закінчився карнавал і танці в масках, гра музик на роликах, феєрверки, вибухи. Містечко поволі "очищується" від нав"язливих туристів, зникає шум і гам. Тільки чутно плескіт води і швидку говірку продаців квітів, що стоять на площі Сан Закарія. Тихо. Залишається лише романтика, без прокуреного пафосу, без обтяжливих емоцій. Чиста і проста.
Раптом, задивившись на тонку лінію в небі, розумієш, що ти лише малесенька цяточка на поверхні Землі, плямочка; часточка природи, її невід"ємна і обв"язкова частинка...
Тим часом вітер грається твоїм волоссям, торкається ніжним поцілунком щік та губ, а сонячні промені заплутуються у кучерях... Пелюстки злітають високо в небо. Вітер змушує їх кружляти, піднімаючи в небо, а потім різко опускає до землі. Втішаючи нас: простих, грішних, смертних...
Пробуджує в закостенілих душах щось тепле й приємне, змушує груди вдихати п"янкий аромат; лікує корозію серця, вливаючи в нього любов...
"Дякую!" - шепочу я, а мої слова несе вітер, підганяючи в височині пухкі, наче вата, хмаринки...

"The passionate tale of forbidden secrets..."

Багато речей легко змінюють наше життя, лише своєю пристуністю. Буває, що іноді не помічаємо, що "виростаємо" з таких, здавалось би, буддених речей. Так само легко колись у моє життя увійшла книга знаменитої письменниці-романістки Шарлотти Бронте "Джен Ейр", яка досить змінила мене: дозволила полюбити класику і відкинути твердження, що "класика - це те, що кожен хоче мати в багажі прочитаного, але ніхто не хоче читати. "
Сьогодні я знову, ступаючи у минуле, перечитувала з насолодою цей роман. Знову відчувала на собі пронизливий погляд місіс Рід, суворість всього Гейтсхеду, холод та зубожіння сирітського притулку Ловуда та жаль, смуток і розчарування, що несла з собою смерть маленької і квітучої дитини - Елен Бернс. Побачила, очима авторки, сірість фасаду Торнфілхолду та прекрасні сади і долини, що оточували його...
Ці рядки, написані людиною, що жила ще у ХІХ столітті, пробудили у мені так багато емоцій, яких вже давно не відчувала.
Зважаючи на те, що у відомого італійського режисера Франко Дзеффіреллі було багато чудових екранізацій класичної літератури, я вирішила переглянути "Джен Ейр" 1996, за його режисурою. Я розчарувалась. Сподобалось лише те, що герої фільму говорили словами із книги, але змісту я не простежила. Якщо спершу ми могли бачити франменти із твору, то потім... Потім - купа вигаданих епізодів та елементів, які не могли навіть існувати у романі Бронте.
Тому раджу всім, хто не читав книги (настирливо раджу=)) доторкнутись до цієї літератури, проникнути в тогочасну Англію: холодну, дощову, сувору, але горду...

Великий день! Велика ніч!

Дорогенькі мої спостерігачі блогу, хочу вас привітати із святом, що швиденько ступає у наші домівки!
Не хотілось би вітати вас шаблонними привітаннями та побажаннями, бо я знаю, що кожен вартує кращого, ніж отих заїждених фраз.
Тому, в переддень Великодня, лише бажаю вам воскресити всі свої мрії, надії, сподівання. І намагатись досягнути бажаного результату.
Смачної вам Паски, крашанки, ковбаски (якщо така ще є) =)

Насмілюсь вже це сказати, оскільки не матиму змоги писати тут:

Христос Воскрес!

I have a secret...

Моє кохання до таємниць та загадок історії ніколи не згасало. І, як ніхто інший, у полон загадок мене ввів Ден Браун. Його твори - це незвичайні детективи чи романи. З них черпаєш багато нового, дізнаєшся про мистецтво, знаходиш відлуння минулого, що тягне свою срібну павутину й зараз...
Наразі я познайомилась лише з довма книгами Дена Брауна, хоча мрію про те, що зможу знайти такі книги, як "Точка обману" та "Цифрова фортеця", а зараз розповім про найвідоміші бестселери автора: "Янголи і демони" та знаменитий "Код Да Вінчі".
Розповідь про тамплієрів, що були захисниками гробу Христового, а поклонялись невідь кому; роботи відомих Мікеланджело, Берніні та Рафаеля, що розміщуються сьогодні у Ватикані і розташовані не просто так;загадки історії, які здаваось би ніхто не зуміє віднайти - все це переплелось у цій книзі... Окрім того сюжетна лінія двох героїв не дозволяє відволіктись.
Роберт Ленґдон - головний герой книги, що думаю залишатиметься у наступних книгах епопеї, - професор американського університету, всесвітньо відомий мисливець за таємницями, а також найкращий експерт з символів, що залишили нам наші пращури...
Події у книзі "Янголи і демони" передують історії, що описана у "Коді да Вінчі".
У цій книзі Ленґдон також продовжує змагатись за відкриття таємниці, що мені дуже імпонує. "Код да Вінчі" наробив стільки галасу, що за останні десять років не змогла зробити жодна книга. Священослужителі звинувачують Брауна у поширюванні єресі, але сприймати інформацію про християнство, як про вигадку людства - це вибір кожного. Книга - це фантазія автора, який вималюьовує свої думки на тлі фактів.
Фанати книги тепер почали частіше їздити в Лувр, щоб поглядіти на дві досконалі скляні піраміди і поміркувати над тим, як далеко істина ховається у брехні, в книгах Брауна.
Звісно я просто була змушена переглянути екранізацію роману.
І я ні на хвильку не пошкодувала. Нехай багато чого змінили режисери та сценаристи, нехай багато деталей було упущено, нехай вся книга не помістилась у двохгодинну стрічку, але гра Тома Хенкса та Одрі Тоу - найбільше вразила та потішила, адже це одні з моїх улюблених акторів.
Якщо ви хочете на день-два забутись про сіру рутину нашого життя - візьміть у руки ці книги.
А ночі повні безсоння - просто гарантовані =))

Nothing On Earth Could Come Between Them....

Сьогодні о 12 годині дня із Саунтгемптонського порту в своє перше і останнє плавання вийшов найвеличніший серед пасажарський лайнерів - "Титанік".На борту знаходилось 1316 пасажирів, і 892 членів екіпажу...А минуло вже 97 років...
Мабуть, ніхто сьогодні не згадав би про цього найвеличнішого титана, якби не катастрофа. Ці події стали легендарними. Сьогодні за мотивами корабельної аварії знято декілька фільмів, написано сотні картин, відкрито кілька музеїв, а також - не один архелогог та мореплавець намагається ще й зараз віднайти скарби та таємниці "Титаніка", але корабель усе поховав під тоннами водних масивів Атлантики.
Не можу не згадати найславетнішого фільму Джеймса Камерона, знятого за мотивами трагедії судна. Звісно, хтось може сказати, що двоє закоханих і їхня особиста драма на фоні катастрофи, виглядала не надто правдоподібно... Що це лише намагання вичавити сльози з жінок...але фільм вартий уваги.
Взагалі, здається, що весь кінематограф поділяється на період до "Титаніка", і опісля. Нереальні касові збори, 11 Оскарів, глядачі у кожному закутку світу, шалена популярність Леонардо Ді Капріо та Кейт Вінслет, що не затихає й зараз...
Хто не бачив цього фільму, чи є такі? Не думаю... Скільки раз я переглядала цей фільм? Точної відповіді я й сама не знаю... Хоча пам"ятаю перші враження від першого перегляду, років 8 тому...мабуть. Страшенно налякали моменти, коли двоє стареньких людей чекають смертної години, обіймаючи ніжно одне одного і рахуючи останні хвилини; коли мама дочитує казку двом діткам: "І жили вони довго і щасливо..." розуміє, що цього вже не буде...
Ну, і звісно кохання Джейка і Рози. Навіть сьогодні я не можу зрозуміти, що Камерон хотів показати більше: лінію кохання між двома різними ланками суспільства, чи жахливе затонуте судно у крижаній воді? Тим не менше, БрАвО!
Не можу не згадати про саундтрек до фільму у виконанні Селін Діон...
Музика настільки проймає душу, що ти закохуєшся у заходи сонця, у гру проміння з хвилюми моря, у безмежне небо...
Love was when I loved you,
One true time I hold on
In my life we'll always go on...

A woman's heart is a deep ocean of secrets...

Відпусточка і драма

От бідкаємось ми завжди, бо на ніщо часу не вистачає. По двадцять раз в день робимо собі каву, бігаючи туди-сюди, тричі за годину перелистуємо старенький журнал, двадцять раз в хвилину постукуємо нігтями по столику, нервуючи...і чого б це?
А в голові одна думка: сьогодні я нічого не встигну, знову продармувала день...
І от, трапилась мені нагода викроїти трохи часу, та не так вже й це моя заслуга, як заслуга мого бідолашного комп"ютера. Який тільки-но отямився від неочікуваної зупинки машинного серця, двох інсультів, та ще й незначної втрати пам"яті...=)
За цей короткий проміжок часу я ознайомилась з багатьма цікавими літературними творами, про які постараюсь вам розповісти.
Здавалось би, зовсім недавно я говорила слова: "Всі ми ляльки, одна відмінність - різноманніття в бутафорії", і, мабуть, зовсім не дивно, що в руки мені потрапила книжечка талановитого норвежського драматурга - Генріка Ібсена. "Ляльковий дім" вразив мене своєю реалістичністю. Нора потрапляє в залежність від чвого чоловіка. Вона самодостатня, повноцінна і вольова жінка, яка замкнена в будинку, де всім заправляє чоловік, який начебто кохає свою дружину, але, водоночас, виступає в ролі тирана-ляльковода. Кінцівка дещо незрозуміла. Існує версія, що автор був змушений переробляти її, адже соціум категорично був проти такого закінчення. Перед людьми років модерну постало питання про материнство, а перед мною виникла ціла низка запитань. Найголовнішим серед яких є: як швидко слід смикати за мотузочки, щоб лялька не зрозуміла, що з нею відбувається?..
Про наступний твір, який я прочитала, мабуть, немає сенсу розповідати. Це усім знаний "Пігмаліон". Досить швидко я зрозуміла, що кожна людина це...як писав Самійленко (хоч він писав про нашу неповторну мову, та я інтерпретую)
"Діамант дорогий на дорозі лежав,—
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не пізнав діаманта того.
Йшли багато людей і топтали його.

Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,
І в пилу на шляху діамант він найшов.
Камінець дорогий він одразу пізнав,
І додому приніс, і гарненько, як знав,
Обробив, обточив дивний той камінець,
І уставив його у коштовний вінець..."

Кожна людина мов отой невідполірований діамант, який може заіскритись, якщо прикладемо зусиль. Хіґінс саме це робить з вульгарною, неосвіченою, згрубілою квіткаркою...з якої виходить прекрасна леді. Леді, яку прирівнюють до герцогині...
Та також мене зацікавила назва твору, що звісно має свій підтекст.
Міф про Пігмаліона і Ґаталею є одинм з найцікавіших міфів Давньої Греції. Юнак створює статую Афродіти, в яку закохується. І богиня кохання дає життя мармуру... Ідея міфу: творець закохується в своє творіння.
Та чи так було з Хіґінсом і Елізою Дулітл?
Драма надзвичайно чудова, і сподіваюсь, що скоро зможу переглянути екранізацію твору з Одрі Хепберн.
Своєму комп"ютеру бажаю довголіття з перервами на відпустку, а вам - приємного читання =)