Дотик вітру...

Захотіла вас здивувати, та, на жаль, виявилось, що жодної свіженької цікавої думки в мене не знайшлось. Тому нічого не залишалось: лише вибігти з задушливої квартири назустріч вітру, поніжитись дотиками ласкавого проміння...
Та сьогодні мене очікувало диво - безмежний сад, повний пахучого цвітіння.
Чисто-блакитне небо було всіяне пухкими, наче вата, білосніжними хмаринками. Хотілось крикнути: "Куди ви? - і в надії прошепотіти: Я з вами...". Їх підганяв легкий вітерець у височині, яку час від часу розтинали потужні літаки, утворюючи позад себе тоненькі білосніжні лінії. Лежачи на зеленій, соковитій траві так солодко було спостерігати за їхнім ледь помітним пересуванням у блакиті. Солодко було мріяти і здогадуватись: у яку ж країну прямує отой літак?
Оцей - в Японію, там вже, мабуть, відцвіла сакура. А я, як справжня японка, кидаю роботу, обтяжливі проблеми і вирушаю помилуватись цвітопадінням. Вдихаю такий бажаний аромат. Відчуваю, як дрібнесенькі пелюски, торкаються до тіла. Спостерігаю, як лише подих вітру безжально ранить дерева, зриваючи з них весільне вбрання.
"А оцей?" - ледь чутно кажеш ти, не розплющуючи очей, бо тільки чуєш шум двигуна серед дзвінкої тиші.
А цей - Італія. Венеція. Вже давно закінчився карнавал і танці в масках, гра музик на роликах, феєрверки, вибухи. Містечко поволі "очищується" від нав"язливих туристів, зникає шум і гам. Тільки чутно плескіт води і швидку говірку продаців квітів, що стоять на площі Сан Закарія. Тихо. Залишається лише романтика, без прокуреного пафосу, без обтяжливих емоцій. Чиста і проста.
Раптом, задивившись на тонку лінію в небі, розумієш, що ти лише малесенька цяточка на поверхні Землі, плямочка; часточка природи, її невід"ємна і обв"язкова частинка...
Тим часом вітер грається твоїм волоссям, торкається ніжним поцілунком щік та губ, а сонячні промені заплутуються у кучерях... Пелюстки злітають високо в небо. Вітер змушує їх кружляти, піднімаючи в небо, а потім різко опускає до землі. Втішаючи нас: простих, грішних, смертних...
Пробуджує в закостенілих душах щось тепле й приємне, змушує груди вдихати п"янкий аромат; лікує корозію серця, вливаючи в нього любов...
"Дякую!" - шепочу я, а мої слова несе вітер, підганяючи в височині пухкі, наче вата, хмаринки...