"The passionate tale of forbidden secrets..."

Багато речей легко змінюють наше життя, лише своєю пристуністю. Буває, що іноді не помічаємо, що "виростаємо" з таких, здавалось би, буддених речей. Так само легко колись у моє життя увійшла книга знаменитої письменниці-романістки Шарлотти Бронте "Джен Ейр", яка досить змінила мене: дозволила полюбити класику і відкинути твердження, що "класика - це те, що кожен хоче мати в багажі прочитаного, але ніхто не хоче читати. "
Сьогодні я знову, ступаючи у минуле, перечитувала з насолодою цей роман. Знову відчувала на собі пронизливий погляд місіс Рід, суворість всього Гейтсхеду, холод та зубожіння сирітського притулку Ловуда та жаль, смуток і розчарування, що несла з собою смерть маленької і квітучої дитини - Елен Бернс. Побачила, очима авторки, сірість фасаду Торнфілхолду та прекрасні сади і долини, що оточували його...
Ці рядки, написані людиною, що жила ще у ХІХ столітті, пробудили у мені так багато емоцій, яких вже давно не відчувала.
Зважаючи на те, що у відомого італійського режисера Франко Дзеффіреллі було багато чудових екранізацій класичної літератури, я вирішила переглянути "Джен Ейр" 1996, за його режисурою. Я розчарувалась. Сподобалось лише те, що герої фільму говорили словами із книги, але змісту я не простежила. Якщо спершу ми могли бачити франменти із твору, то потім... Потім - купа вигаданих епізодів та елементів, які не могли навіть існувати у романі Бронте.
Тому раджу всім, хто не читав книги (настирливо раджу=)) доторкнутись до цієї літератури, проникнути в тогочасну Англію: холодну, дощову, сувору, але горду...