Відпусточка і драма

От бідкаємось ми завжди, бо на ніщо часу не вистачає. По двадцять раз в день робимо собі каву, бігаючи туди-сюди, тричі за годину перелистуємо старенький журнал, двадцять раз в хвилину постукуємо нігтями по столику, нервуючи...і чого б це?
А в голові одна думка: сьогодні я нічого не встигну, знову продармувала день...
І от, трапилась мені нагода викроїти трохи часу, та не так вже й це моя заслуга, як заслуга мого бідолашного комп"ютера. Який тільки-но отямився від неочікуваної зупинки машинного серця, двох інсультів, та ще й незначної втрати пам"яті...=)
За цей короткий проміжок часу я ознайомилась з багатьма цікавими літературними творами, про які постараюсь вам розповісти.
Здавалось би, зовсім недавно я говорила слова: "Всі ми ляльки, одна відмінність - різноманніття в бутафорії", і, мабуть, зовсім не дивно, що в руки мені потрапила книжечка талановитого норвежського драматурга - Генріка Ібсена. "Ляльковий дім" вразив мене своєю реалістичністю. Нора потрапляє в залежність від чвого чоловіка. Вона самодостатня, повноцінна і вольова жінка, яка замкнена в будинку, де всім заправляє чоловік, який начебто кохає свою дружину, але, водоночас, виступає в ролі тирана-ляльковода. Кінцівка дещо незрозуміла. Існує версія, що автор був змушений переробляти її, адже соціум категорично був проти такого закінчення. Перед людьми років модерну постало питання про материнство, а перед мною виникла ціла низка запитань. Найголовнішим серед яких є: як швидко слід смикати за мотузочки, щоб лялька не зрозуміла, що з нею відбувається?..
Про наступний твір, який я прочитала, мабуть, немає сенсу розповідати. Це усім знаний "Пігмаліон". Досить швидко я зрозуміла, що кожна людина це...як писав Самійленко (хоч він писав про нашу неповторну мову, та я інтерпретую)
"Діамант дорогий на дорозі лежав,—
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не пізнав діаманта того.
Йшли багато людей і топтали його.

Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,
І в пилу на шляху діамант він найшов.
Камінець дорогий він одразу пізнав,
І додому приніс, і гарненько, як знав,
Обробив, обточив дивний той камінець,
І уставив його у коштовний вінець..."

Кожна людина мов отой невідполірований діамант, який може заіскритись, якщо прикладемо зусиль. Хіґінс саме це робить з вульгарною, неосвіченою, згрубілою квіткаркою...з якої виходить прекрасна леді. Леді, яку прирівнюють до герцогині...
Та також мене зацікавила назва твору, що звісно має свій підтекст.
Міф про Пігмаліона і Ґаталею є одинм з найцікавіших міфів Давньої Греції. Юнак створює статую Афродіти, в яку закохується. І богиня кохання дає життя мармуру... Ідея міфу: творець закохується в своє творіння.
Та чи так було з Хіґінсом і Елізою Дулітл?
Драма надзвичайно чудова, і сподіваюсь, що скоро зможу переглянути екранізацію твору з Одрі Хепберн.
Своєму комп"ютеру бажаю довголіття з перервами на відпустку, а вам - приємного читання =)